Навіщо мені підтримка рівний рівному?

Привіт, побратиме! Привіт, посестро! Я хочу поділитися з тобою власною історією: розповісти про свій шлях від фронту й полону — до звільнення, поступового відновлення і рішення стати фахівцем.

Вільгельм ВІТЮК

Ветеран російсько-української війни.

Оборонець Маріуполя.

Провів рік у російському полоні.

Здобуває фах психолога.

Сертифікований спеціаліст із роботи з ветеранами за підходом рівний рівному.

---

Визнати, що тобі потрібна допомога, — це сила 

У 2021 році в Маріуполі я підписав контракт на службу у Збройних Силах України. Там же я зустрів повномасштабне вторгнення. Жорстокі бойові дії, поранення та рік, проведений у полоні, залишили в мені глибокий слід. Я повернувся в Україну у вкрай тяжкому фізичному і психологічному стані.

Я погано спав, уночі мучили кошмари. Я стикнувся з панічними страхами. Я боявся дверей, звуку літака, тихих кроків. У мене були флешбеки: у пам’яті спливали картини: обгорілі тіла, розірвані діти. З кожним разом спогади ставали все яскравішими та повертали мене в ту мить.

Якось, сидячи з дівчиною в кінотеатрі, я зловив себе на тому, що мені здається, ніби я сиджу в камері, а працівники ФСІН (Федеральної служби виконання покарань) принесли телевізор і показують фільм про «геноцид російського народу». Мене кинуло в піт. Я вийшов на вулицю і курив цигарку за цигаркою, ледь привів себе до тями.

Це сприймалося дивно. Найстрашніше ніби вже позаду, але краще не стає. Я мав би радіти звільненню, але не відчуваю нічого, крім виснаження і спустошення. І провини перед полеглими побратимами і тими, які залишилися в полоні.

Коли я згадую себе в перші тижні після звільнення, я дякую собі за чесність. Я признався собі: я самотужки не вигрібаю, мені потрібна допомога. Звернутися по психологічну допомогу — це вияв сили: визнати, що тобі потрібна допомога, відкритися іншій людині, піти в цей непростий досвід опрацювання травми замість уникання думок про неї, уникання ситуацій і людей.

Спільний досвід будує місток довіри

Знайти свого психолога було непросто. Я змінив дев’ятьох цивільних фахівців. Вони були щирі, намагалися зрозуміти, але щойно я починав ділитися деталями, вони не витримували емоційно. Деякі з них навіть починали плакати. Я боявся травмувати їх. Я відчував відповідальність за їхній стан, а не за свій. Це була стіна нерозуміння.

І все-таки я знайшов психологиню, яка допомогла. Вона мала досвід роботи в зоні бойових дій, працювала на стабпунктах. Вона змогла забезпечити ту верифікацію почуттів, яка мені була потрібна на той момент. Вона допомогла мені усвідомити, що саме зі мною відбувається. Прийняти свої емоції і думки. Знайти для них слова. Зрозуміти, що це не якась унікальність чи патологія, що це нормально. Нормально — бо через таке проходять багато людей. І з таким дають собі раду.

Ця психологиня розуміла мене без зайвих слів. Мені не треба було витрачати час і сили на пояснення, як переживається бойовий стрес або як це — втрачати побратимів. Між нами одразу виникла довіра.

Саме з довіри починається зцілення від травматичного досвіду. Спільний досвід — це той місток, який перетворює фахівця на провідника.

Приймати й надавати допомогу

Уже на другому занятті психологиня запропонувала мені самому йти навчатися. Спочатку мене це навіть розсмішило.
А вийшовши з її з кабінету, я замислився: якщо знайти психолога з досвідом фронту та полону — це така проблема, то я маю стати рішенням! Тож я вступив на бакалаврат із психології, паралельно проходив курси з військової психології, тілесно орієнтованої терапії та когнітивно-поведінкової терапії. Також завершив програму психологічного консультування ветеранів у підході рівний рівному. Ці знання дозволили мені в новому світлі поглянути на мій досвід і дали інструменти, щоб допомагати іншим.

Я осмислив свій досвід. Важливо не те, що зі мною сталося, а що я з цього отримав.

Ось так я перетворився з людини, яка приймає допомогу, на людину, яка її надає. Уже понад рік я працюю в міжнародному благодійному проєкті з реінтеграції й адаптації ветеранів в Миколаївській ОВА, а також веду групові психоедукаційні заняття для ветеранів, зокрема звільнених з полону, у Центрі психічного здоров’я та реабілітації «Лісова Поляна». 

Коли я ділюся своїм досвідом і бачу, як це допомагає побратиму, я почуваюся корисним та значущим. Це двосторонній процес: я підтримую їх, а вони — своєю довірою, своїми успіхами — зміцнюють мою внутрішню опору і відновлюють моє відчуття сенсу.

«У мене так само!»

Найважливіше, що дає формат рівний рівному, — це дестигматизація складних переживань. Ми створюємо коло своїх — простір, де немає осуду, жалості чи знецінення. Коли ти ділишся тим, через що проходиш, а побратим відповідає: «У мене так само», — ти розумієш, що не божеволієш, що ти не самотній у своїх почуттях і переживаннях.

У підході рівний рівному твій досвід — це не тягар, а інструмент. І особливо важливий він у роботі зі звільненими з полону, адже вони пережили дуже специфічний досвід, яким важко ділитися, який важко зрозуміти непідготованим людям, який когось може налякати.

На своїх зустрічах, які я називаю «Психологія простими словами», я не читаю лекцій. Теоретичні настанови не працюють, коли тобі страшно спати чи виходити на вулицю. Я ділюся конкретними стратегіями, випробуваними лайфхаками: як впоратися з флешбеками, як «заземлитися», як поводитися під час панічної атаки, як, починаючи з дрібниць, відновлювати контроль над власним життям.

Заняття триває годину, але ветерани ніколи не розходяться одразу. Вони розповідають свої історії, ставлять багато запитань. Вони бачать у мені не лікаря, а провідника, який знає дорогу, бо вже пройшов нею. Я для них — підтвердження, що відновлення після травми можливе. І що є методи, які працюють.

! Підтримка рівний рівному не заміняє професійної психологічної допомоги.

Якщо є запити чи потреба, я раджу ветеранам звернутися до цивільних психологів, психотерапевтів, психіатрів, інколи й сам перенаправляю їх до спеціалістів, з якими співпрацюю. Проте я й надалі залишаюся на зв’язку. Люди можуть написати чи зателефонувати мені в будь-який момент, коли потрібна підтримка або якась інформація. 

Родини військовополонених — експерти з чекання

Коли мене або інших звільнених із полону намагаються жаліти — це дратує. Щоб вистояти в таких умовах, потрібна сила. Передусім ми — сильні. Я часом кажу на своїх групах взаємодопомоги, що люди, які пройшли через полон, — експерти з виживання.

Подивіться на ваших близьких, ваші родини. Вони також стали експертами: експертами з чекання. Весь час, поки ви були в полоні, вони сподівалися, хвилювалися, робили все можливе й неможливе. Хвилювання й невідомість виснажують. Не факт, що, чекаючи на вас, ваші рідні зверталися по допомогу. А зараз, коли ви на волі, вони кинуть усі сили на те, щоб допомогти вам. Нагадуйте їм, що вони мають піклуватися і про себе. Якщо рідні не сприймають таких порад всерйоз, скористайтеся метафорою: вам потрібна їхня допомога, але з порожньої склянки не напитися.

Підтримка в підході рівний рівному — це не просто методика. Це створення спільноти, де люди, які пройшли через темряву, використовують цей досвід як ліхтар, щоб підсвітити шлях іншим, повертаючи і собі, і побратимам та посестрам віру в життя.